Deaf & Law 

UKRAINE, KYIV 

Ми раді вітати Вас на офіційному веб-сайті "Deaf & Law" Громадської організації "Спілка нечуючих юристів" (м.Київ). Цей сайт для всіх, хто цікавиться питаннями права інвалідів з вадами слуху в Україні. (Сайт створено 19.I.2007 та поновлено сторінку 25.VI.2011).

Громадська організація "Спілка нечуючих юристів" (м.Київ) - Об'єднання громадян - юристів з порушенням слуху та мови для сприяння розвитку та зміцнення інституту особливої категорії юристів в Україні, підвищення рівня правової допомоги, що надається зазначеним юристам, підвищення їх ролі та авторитету в суспільстві і задоволення та захист прав та інтересів членів Спілки.

Новости

00:00

Правовий всеобуч: Шлюбно-сімейне право України

Шлюбно-сімейне право України - сукупність правових норм, які регулюють особисті й пов'язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто, це право регулює відносини між подружжям щодо порядку та умов узяття шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо. Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т. д.

-Особливості та порядок укладання шлюбного договору;

-Порядок та особливості укладання шлюбу;

-Правові особливості проживання однією сім’єю реєстрації шлюбу;

-Умови та порядок розірвання шлюбу;

-Які шляхи та умови встановлення батьківства;

-Правові аспекти призначення та виплати аліментів;

-Підстави та умови встановлення опіки та піклування;

-Усиновлення та його особливості.

 

 

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

 

Шлюбний договір  розглядається  як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обо­в’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням.

 

Форма шлюбного договору. 

Згідно зі ст.94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб’єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч.2 ст.92 СК України).

Відповідно до ч.1 ст.92 СК України суб’єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Щодо суб’єктного складу шлюбного договору пов’я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст.95 СК України дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п’ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

 

Строки дії шлюбного договору. 

Відповідно до ст.96 СК України, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків подружжя та, подруге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п’ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов’язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо­би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов’язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

 

СК України встановлені певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю­чатися до шлюбного договору: 

Предметом шлюбного договору є відповідно до частин 2, 3 ст.93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов’язки. Тобто, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль­турних та мовних пріоритетів тощо. 

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК України (ч.4 ст.93). Вказана норма є відповід­ної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх норматив­ного закріплення - в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

 

Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч.4 ст.93 СК). 

У СК України окреслено три основних види майно­вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити:

а) правовий ре­жим майна (ст.97 СК України);

б) порядок користування житлом (ст.98 СК України);

в) право на утримання (ст.99 СК України). 

 

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не пе­редбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домови­тися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кож­ного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За Сімейним кодексом регулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного дого­вору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст.98 СК України). У даному разі йдеть­ся не про перехід права власності на житлове приміщення від од­ного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому при­міщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розір­вання шлюбу. Відповідно до ч.2 ст.98 СК України сторони можуть домо­витися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст.99 СК України). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про на­дання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з под­ружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст.75 СК України). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

 

Зміни умов шлюбного договору.

У СК України закріп­лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч.1 ст.100 СК України одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч.2 ст.100 СК України сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв’язку з тим, що шлюбний договір підля­гає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. СК України передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч.3 ст.100 СК України).

 

Випадки визнаня шлюбного договору недійсним. 

Відповідно до ст.103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК України йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс України містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

Основні підстави визнання шлюбного договору недійсним:

1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника;

2) неналежний суб’єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності);

3) зменшення об­сягу прав дитини, які встановлені СК України;

4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матері­альне становище;

5) укладення договору під впливом обману, на­сильства;

6) помилка однієї зі сторін договору;

7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до­говір положень, що стосуються особистих прав і обов’язків под­ружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування неза­лежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість пер­шого другому.

 

 

ПОРЯДОК ТА ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ

 

Дане питання врегульовано Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 року. Статтею 21 СК України передбачено, що шлюбом - є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.  Головними критеріями в даному визначені виступають

1) сімейний союз, під ним розуміється спільне проживання, спільний побут, взаємні права та обов'язки жінки та чоловіком;

2) союз жінки та чоловіка, це повинні бути різностатеві відносини, одностатеві шлюб в Україні заборонені;

3) зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану, вона встановлена для забезпечення  стабільності відносин між жінкою та  чоловіком,  охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей,  а також в інтересах держави та суспільства.

В інституті  “Шлюб, права та обов’язки подружжя” СК України головними принципами є

1) шлюбний  вік, для жінки встановлюється у сімнадцять,  а для чоловіка - у вісімнадцять років;

2) добровільність шлюбу, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається;

3) одношлюбність, жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

 

Процедура та її особливості укладення шлюбу: 

1. Звернення до органу реєстрації цивільного стану та заява про реєстрацію шлюбу.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до  будь-якого  органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.

Особи, які  подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.

Дана заява подається особисто, можливі випадки (через поважні причини) заяву про реєстрацію шлюбу, нотаріально засвідчену можуть подати представники. Головною умовою в даному випадку є довіреність на представництво в органах РАЦС нотаріально посвідчена.

Зава дійсна протягом 3 місяців, якщо реєстрація не відбулася у цей встановлений термі, вона втрачає чинність. 

2. Ознайомлення наречених з їхніми правами та обов'язками

З моменту подачі заяви про реєстрацію шлюбу, на орган РАЦС покладається обов’язок роз’яснити права та обов’язки наречених, а саме про:

(права) 1) взаємну обізнаність наречених про стан здоров'я, вони один одному повинні повідомити про стан свого здоров'я;

2) що держава забезпечує створення умов для медичного обстеження;  

(обов’язки) 1) якщо особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати,  що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля, повернення затрат буде можливе тільки в тому випадку, якщо відмова від укладення шлюбу було викликано викликана протиправною, аморальною  поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того,  хто відмовився від шлюбу,  істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість). 

3.Час та місце укладення шлюбу

Загальним строком реєстрації шлюбу є  однин  місяць  від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.

За наявності поважних причин керівник органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.  У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої  або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця.

Граничним строком відкладення реєстрації шлюбу є 3 місяці з моменту подачі заяви про реєстрацію шлюбу. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду. Шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦС.

4.Реєстрація шлюб

Реєстрація шлюбу повинна здійснюватися в обов’язковій присутності наречених, реєстрація через представників не допускаться.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися  дошлюбними прізвищами. Також мають право створити складне прізвище, шляхом приєднання до свого прізвище прізвище нареченого, нареченої.

 

 

ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЖИВАННЯ ОДНІЄЮ СІМ’ЄЮ БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ ШЛЮБУ

 

Відповідно до п.4 ст.3 СК сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, незаборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Власне, до останнього із наведених вище варіантів створення сім'ї можна віднести спільне проживання однією сім'єю. Причому відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім'я охороняється державою, а така охорона не ставиться у залежність від підстав створення сім'ї.

Жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час переживали однією сім'єю, мають право на утримання у разі втрати працездатності
Фактичні шлюбні відносини, засновані на таких же особистiсно-емоційних началах, як і зареєстрований шлюб. Проте питання значущості характеру взаємовідносин осіб, які перебувають у фактичному шлюбі, для визнання таких фактичних відносин з боку держави є дискусійним, про що докладніше йтиметься далі.

Стаття 74 СК передбачає, що у разі спільного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм обом на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовими договорами між ними.
            Режим спільної сумісної власності майна осіб, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, передбачає можливість звернутися до суду для розподілу даного майна як майна подружжя у разі припинення фактичного спільного проживання сім'єю, в такому випадку слід керуватися нормами гл.8 СК відповідно до ч.2 ст.74 СК, яка поширює на майно, набуте під час спільного проживання, правовий режим спільної сумісної власності.

Зокрема, майно, набуте під час спільного проживання, підлягає розподілу в рівних частках, якщо інше не передбачено договором між сторонами.

 

 

УМОВИ ТА ПОРЯДОК РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

 

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в’язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнен­ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав ко­лишнього подружжя.

 

Відповідно до ст.104 Сімейного кодексу України, шлюб припиняється за однією з двох підстав:

а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим;

б) внаслідок розірвання шлюбу. 

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім’ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України); судом (статті 109-110 СК України).

 

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. 

Відповідно до ч.1 ст.106 СК України розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов:

а) подружжя не має неповнолітніх дітей;

б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч.2 ст.106 СК України державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю­бу. Відповідно до ч.1 ст.107 СК України шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них:

а) визнаний безвісно відсутнім;

б) визнаний недієздатним;

в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

 Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачаєть­ся, що таке правило є виправданим.

Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлю­бу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч.2 ст.107 СК України: шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між под­ружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з под­ружжя - визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозу­міло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано без­вісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подруж­жя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред’являтися опіку­ном відсутньої або недієздатної особи.

 

Розірвання шлюбу за рішенням суду. 

Як уже зазначалося, розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су­дом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох само­стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цього СК України закріплює:

а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст.109 СК України);

б) розір­вання шлюбу за позовом, пред’явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст.110 СК України).

 У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім’я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім’ї. Разом із тим, СК України закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч.1 ст.109 СК України має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з’ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з’ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч.1 ст.109 СК України вказаний договір має просту пись­мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра­зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч.1 ст.109 СК України, є правом, а не обов’язком подружжя.

СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч.2 ст.109 СК України). Треба сказати, що природу цього договору. 

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є по­рядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст.110 СК України). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа­тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю­бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч.2 ст.110 СК України такий позов не може бути пред’явлений протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дити­на померла до досягнення нею одного року. 

 

СК України містить винятки коли заборонено звертатися до суду з позовом про розірвання шлюбу: 

1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч.2 ст.110 СК України).

2. Чоловік та дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дру­жини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч.3 ст.110 СК України).

3. Чоловік і дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виклю­чено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст.110 СК України).

Таким чином, позов кожного з подружжя про розірвання шлю­бу може бути пред’явлено тільки після спливу одного року після народження дитини.

 

 

ЯКІ ШЛЯХИ ТА УМОВИ ВСТАНОВЛЕННЯ БАТЬКІВСТВА ?

 

Відповідь : Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, мо­ральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виник­нення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне спорід­нення, походження дітей від даних батьків.

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обо­в’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні ди­тини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України.

Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дити­ни та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів ци­вільного стану, є підставою виникнення правовідносин між діть­ми та їх батьками.

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація на­родження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася ди­тина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред’яв­ляються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення по­ходження дитини від певного батька також пред’являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьків­ства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоц­тво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків).

 

Визначення походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі між собою. 

Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєст­рованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК за­кріплена загальна презумпція щодо визначення походження ди­тини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній — доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір’ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, запи­суються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народжен­ня за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебу­ває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв’язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народ­ження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за на­явності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнан­ня його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави­ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент на­родження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чо­ловік помер до народження дитини або шлюб визнаний не­дійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі.

 Статтею 124 СК України передбачено, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації по­вторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що бать­ком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене наступним чином:

—у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоло­віка у повторному шлюбі;

—у примусовому порядку за наявності судового рішення про визначення батьківства попереднього чоловіка.

Визначення походження дитини від батька, матері при штуч­ному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст. 123 СК України. Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов’язанні под­ружжя бере на себе рівні права і обов’язки батьків з виховання і утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них ліку­вальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини. При цьому один із них може усвідомлювати, що він не є біологічним батьком (матір’ю) народ­женої дитини. Так, у разі штучного запліднення дружини, прове­деного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імпланто­вано до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подруж­жя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадить­ся за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження ди­тини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. В графі «Для відмі­ток» робиться відповідний запис: матір’ю дитини згідно з медич­ним свідоцтвом про народження форми № 103/0-95 є грома­дянка (прізвище, ім’я, по батькові).

 

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою. 

Згідно зі ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Шлюбно-сімейне законодавство України не передбачає різниці між дітьми, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, та дітьми, народженими матір’ю, яка не перебуває у шлюбі. Ніяких моральних та правових обмежень будь-які діти не знають. Існує лише різний порядок визначення походження ди­тини.

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, може відбуватися:

—за спільною заявою матері та батька дитини (ст. 126 СК України);

—за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (ст. 127 СК України);

—у судовому порядку (ст. 128 СК України).

 

Отже, законодавець закріплює два порядки визначення поход­ження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою:

—добровільний;

—судовий.

Спільна заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, про реєстрацію їх матір’ю та батьком дитини (ст. 126 СК України) свідчить про добровільність їх рішення. Й тому реє­страція походження дитини проводиться в органах реєстрації актів цивільного стану без будь-яких попередніх процедур, зок­рема судового розгляду. Така заява може бути подана вказаними особами до органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. Особиста присутність їх при подачі заяви не є обов’язковою. Батько (мати) може подати заяву про визнання батьківства через представника або надіслати її поштою. Єдиною обов’язковою умовою у цих випадках є нотаріальне за­свідчення заяви або повноважень представника. Право на визнан­ня себе батьком (матір’ю) дитини не обмежується віковим кри­терієм. Однак, якщо заява про визнання себе батьком дитини по­дана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнь­ого про запис його батьком дитини. Така конструкція ч. 2 ст. 126 СК України дозволяє зробити висновок, що повідомлення відпо­відних осіб про запис неповнолітньої особи матір’ю дитини зако­нодавством не передбачений. Необхідність повідомлення вказа­них осіб, які за законом піклуються про неповнолітню особу, зу­мовлена тим, що згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК України неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, може бути нада­на повна цивільна дієздатність.

 

Визнання батьківства — це волевиявлення особи, яка вважає себе батьком дитини.

Однак, одного волевиявлення особи щодо визнання себе батьком певної дитини недостатньо для настання правових наслідків. Необхідно також ще й волевиявлення матері дитини, яке полягає у вираженні згоди на те, щоб чоловік був записаний батьком її дитини. Саме тому вимагається подача до органів РАЦС спільної заяви матери дитини та чоловіка, якій вва­жає себе батьком цієї дитини.

Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини й вва­жає себе батьком цієї дитини (ст. 127 СК України), може подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини за наявності однієї з наступних обставин:

—мати дитини померла;

—мати дитини оголошена померлою відповідно до ст. 46 ЦК України;

—мати дитини визнана недієздатною відповідно до ст. 39 ЦК України;

—мати дитини визнана безвісно відсутньою відповідно до ст. 43 нового ЦК України;

—мати дитини позбавлена батьківських прав відповідно до ст. 164 СК України;

—мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не виявляє про неї материнської турботи та піклування.

Єдиною умовою прийняття заяви чоловіка, який вважає себе батьком дитини, у всіх цих випадках є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень за прізвищем матері, а ім’я та по бать­кові батька дитини – за вказівкою матері. Іншими словами, запис про батька дитини не має правової підстави, тобто не ґрунтується ні на заяві іншого чоловіка, ні на рішенні суду. Отже, у чоловіка, який подає заяву про визнання себе батьком дитини, не має супе­речності інтересу з іншою особою.

Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Украї­ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дити­ни й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.

Підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дити­ни від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст. 128 СК України).

Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовно­го провадження. Позов про визнання батьківства може бути по­даний матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства.

Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може по­дати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір’ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку мож­ливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.

У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці спра­ви розглядаються за правилами окремого провадження.

Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за на­ступними критеріями:

—відсутність спору щодо батьківства дитини;

—смерть фактичного батька дитини;

—час народження дитини.

У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішен­ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок ма­тері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства можуть подавати ті ж самі особи, які мають право пред’являти позов про визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе бать­ком дитини.

За рішенням суду може також бути встановлений й факт ма­теринства (ст. 132 СК України). Умовами розгляду заяви про вста­новлення факту материнства є:

—смерть жінки;

—за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;

—відсутність спору щодо материнства цієї жінки;

—у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір ди­тини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представ­ника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.

Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка ут­римує та виховує дитину.

У разі досягнення дитиною повноліття вона також може подати таку заяву до суду.

 

 

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ВИПЛАТИ АЛІМЕНТІВ

 

Аліментні правовідносини (зобов’язання) батьків та дітей щодо утримання - це правовідносини, в яких одна сторона зобо­в’язана надати другій стороні утримання на підставах і в поряд­ку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати ви­конання такого обов’язку.

Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов’язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи.

 По-перше, це аліментні зобов’язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять:

-зобов’язання батьків щодо утримання дитини до до­сягнення нею повноліття (ст. 180 СК);

-зобов’язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст.199 СК);

-зобов’язання батьків щодо утримання непрацездатних по­внолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст.198 СК);

-зобов’язання батьків брати участь у додаткових ви­тратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обста­винами (ст.185 СК). 

По-друге, це аліментні зобов’язання по­внолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобо­в’язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст.202 СК); зобо­в’язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не­мічністю (статті 203, 206 СК).

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів:

1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини;

2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулюван­ня аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін.

 СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксо­ваних аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За СК, визна­чення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки за­коном не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст.183 СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягува­ної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спря­мовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов’я­зання. Відповідно до ст.182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров’я та матеріальне становище дити­ни; б) стан здоров’я та матеріальне становище платника алі­ментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непра­цездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) інші об­ставини, що мають істотне значення.

У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру алі­ментів. Так, у ч.2 ст.182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів гро­мадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений:

а) маті­р’ю або батьком;

б) усиновлювачем;

в) опікуном чи піклувальни­ком;

г) патронатним вихователем;

д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку.

При збереженні правового зв’язку між ди­тиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про при­мусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов’язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьків­ських прав і обов’язків (частини 1, 4 ст.232 СК).

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов’язку щодо утримання дитини (ч.2 ст.166 СК). У такому випадку позов може бути пред’явлений ро­дичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).

За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову на майбутній час (ч.1 ст.191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуджені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч.2 ст.191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням остан­нього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч.1 ст.192 СК розмір аліментів, ви­значений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру алі­ментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здо­ров’я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народжен­ня в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш за­безпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність плат­ника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів та­кож може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч.2 ст.192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру алі­ментів суд враховує стан здоров’я дитини, а також її матеріальне становище (ч.1 ст.182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися су­дом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, пра­цює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.

Крім примусового виконання аліментного обов’язку в судово­му порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов’язків. Зокрема передбаче­на можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст.186 СК).

 

Непередбачувані витрати.

 Це може бути пов’язано з різними причинами як позитивного, так і негативно­го характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп’ю­тера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або не­обхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене хар­чування у зв’язку з хворобою. СК передбачає обов’язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей ди­тини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст.185 СК).

Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані трива­лими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відпо­відно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон перед­бачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибо­ром вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових ви­трат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків та­ких витрат наперед (ч.2 ст.185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звер­тається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування.

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових ви­трат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст.189 СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання їй додаткових коштів. Укладення між батьками договору про при­пинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто про­живає окремо, від обов’язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч.3 ст.190 СК).

 

 

ПІДСТАВИ ТА УМОВИ ВСТАНОВЛЕННЯ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ

 

Відповідно до СК України опіка та піклування розглядаються як передача дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особис­тих прав. 

Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дитини померли, невідомі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими. 

Але опіка і піклування мо­жуть встановлюватися і за життя батьків неповнолітніх дітей у випадках,

1.коли батьки судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя;

2.батьки визнані у встановле­ному порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психіч­но хворі, розумово відсталі тощо);

3.понад шість місяців не прожи­вають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні;

4.не виявляють щодо дитини батьківсь­кої уваги та турботи або підкинули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внутрішніх справ;

5.відмовилися від дитини у встановленому законом порядку;

6.перебувають під слідством; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.

 

Опіка і піклування відрізняються за своїм змістом. Опіка вста­новлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років (ма­лолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелекту­альної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов’язків, являючись її законним представником. Між тим, він не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав під­опічного; видавати письмові зобов’язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ч.1 ст.71 ЦК України).

Піклування встановлюється над дитиною у віці від чотирнад­цяти до вісімнадцяти років (неповнолітньою особою), яка має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохода­ми, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно ук­ладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушен­ня договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону і самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею шко­ду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення інших правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, пе­редбачених законом.

Орган опіки та піклування контролює діяльність опікунів (піклувальників) щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, здійснюючи такий контроль у різні способи, зокрема, перевіркою умов життя дитини, її виховання і навчання, перевіркою звітів опікунів (піклувальників) щодо діяльності за певний термін, співбесідами із сусідами опікунів (піклувальників), вчителями тощо. Підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника) є акт, який складається після кожної планової перевірки.

Опікуном (піклувальником) може бути тільки фізична осо­ба, хоча функції опікунів можуть виконувати також дитячі зак­лади, заклади охорони здоров’я, а також самі органи опіки та піклування.

Ч.3 ст.243 СК України  передбачено встановлення опіки та піклування судом у випадках, передбачених ЦК, а саме, якщо при розгляді справи буде встанов­лено, що малолітня або неповнолітня особа позбавлена батьківсь­кого піклування (ч.3 ст.60 ЦК України). Тобто, якщо в судовому порядку задовольняється позов про позбавлення батьківських прав унас­лідок чого батько (мати) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання, перестає бути законним представником дитини тощо, суд встановлює або опіку, або піклування над цією дитиною залежно від її віку.

Встановлення опіки та піклування - це юри­дичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч.1 ст.244  СК України) та рішення органу опіки та піклування (ст.61 ЦК України), або рішення суду (ч.3 ст.60 СК України). Що стосується побажання мало­літньої або неповнолітньої дитини на встановлення опіки та піклування (п.2 ч.4 ст.63 ЦК), то воно не входить до складу юридичних фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклуван­ня, бо побажання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обов’язковим.

 

Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника). 

Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може виступати тільки повнолітня дієздатна особа. При її призна­ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч.2 ст.244 СК України). Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич­ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та­кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

СК України  закріплює права дитини, над якою встановлено опіку або піклування, які повною мірою відповідають тим обов’язкам, що виникають у опікуна або піклувальника. Аналіз прав такої дити­ни і дитини, що виховується батьками, дозволяє дійти висновку, що вони майже тотожні, хоча особливість стану дитини, позбав­леної батьківського піклування, безумовно, потребує надання їй і специфічних прав, і накладає на опікунів (піклувальників) спе­цифічних обов’язків.

Відповідно до ст.247 СК України  така дитина має право:

-на проживання в сім’ї опікуна (піклувальника);

-на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування;

-на отримання житла, у разі його відсутності відповідно до закону;

-на піклування з боку опікуна (піклувальника);

-на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

-на захист від зловживань з боку опікуна або піклуваль­ника.

 

СК України  розрізняє такі поняття як “припинення опіки (піклуван­ня)” і “звільнення опікуна (піклувальника) від своїх обов’язків”. Якщо підставою припинення опіки (піклування), як правило, є певний юридичний факт, який не залежить від волі підопічного або опікуна (піклувальника) - подія, внаслідок чого відпадає не­обхідність у подальшому здійсненні опіки (піклування), то звільнення відбувається на прохання або самого опікуна (піклу­вальника), або підопічного, або за заявою органу опіки та піклу­вання у судовому порядку.

Відповідно до ст.250 СК України  опіка або піклування над дитиною припиняються у випадках, передбачених ЦК України.

Припинення опіки і піклування без узгодження з опікунами і піклувальниками тягне звільнення їх від виконання своїх обо­в’язків. Між тим, це не єдина підстава такого звільнення. Відпо­відно до ст.251 СК України  особа може бути звільнена від обов’язків опі­куна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником та дитиною скла­лися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування. Звільнення від цих обов’язків здійснюють або органи опі­ки та піклування, або суд.

 

 

УСИНОВЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

 

Стаття 52 Конституції України покладає на державу вирішен­ня питань щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, по­збавлених батьківського піклування. Виходячи з цього, СК нази­ває усиновлення однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, поряд з опікою та піклуванням, а та­кож патронатом. За допомогою усиновлення усуваються неспри­ятливі для формування особистості дитини обставини і створю­ються умови, найближчі до тих, що складаються у сім’ї.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв’я­зок між усиновленим та його батьками і родичами.

 

Суб’єкти відносин щодо усиновлення.

Суб’єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до ст.208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст.6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вва­жається, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає вихо­вання в сім’ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту cаму дитину. Між тим, за умо­ви, що чоловік і жінка проживають однією сім’єю, суд може по­становити рішення про усиновлення ними дитини.

 

Законодавець пред’являє до усиновлювачів певні вимоги.

 По-перше, ними можуть бути тільки повнолітні дієздатні особи. По-друге, усиновлювач обов’язково повинен бути старшим за дити­ну, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.

 

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами (ст.212 СК).

Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здо­ров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які об­межені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на об­ліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров’я України2 (наприклад, туберкуль­оз, онкологічні захворювання тощо). До другої групи належать осо­би, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобо­в’язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були по­новлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьківських прав, не можуть розглядатися як претенденти в усиновителі, незалежно від того, поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До тре­тьої групи належать особи, які з інших об’єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити ди­тині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (на­приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров’я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

 

Умови усиновлення - це згода осіб, які відповідно до зако­ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні уси­новлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призна­чення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини.

 

Згода дитини на усиновлення.

СК установив, що згода дити­ни може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усинов­лення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлен­ня, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновлен­ня. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можли во у наступних випадках: якщо дитина у зв’язку з віком або ста­ном здоров’я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст.218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.

 

Згода батьків на усиновлення дитини.

 Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її бать­ків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що зго­да дана під тиском фізичного або психічного насильства, внас­лідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскар­женні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.

 

Усиновлення дитини без згоди батьків.

Усиновлення можли­ве без згоди батьків, якщо вони значною мірою втратили зв’язок з дитиною: невідомі (усиновлення дитини, яка була підкинута, знай­дена), визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною по­над шість місяців без поважних причин, не виявляють до неї бать­ківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. Відомо, що неналежне виконання батьківських прав та обов’язків тягне за собою застосування санкцій. В цьому випадку йдеться саме про відповідальність батьків, яка буде застосовуватися лише за наявності вини останніх (ст.219 СК).

 

Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини.

Щодо дітей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усинов­лення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається в письмовому вигляді (статті 221, 222 СК). Отримання згоди вка­заних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів дитини. Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усинов­лення, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Між тим, і відмова вказаних органів не є перешкодою для уси­новлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.

 

Згода одного з подружжя на усиновлення дитини.

На уси­новлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода дру­гого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв’язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може відбутися без згоди другого з под­ружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Необхідність у згоді відпадає також і у випадку, коли встанов­люється режим їх окремого проживання (ч.3 ст.220, п.3 ч.2 ст.120 СК).

 

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра­вилами, що встановлені законодавством.

 Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст.282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регу­люється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем про­живання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання за­яви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов’язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли­кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч.2 ст.223 СК). Після цього відмова від уси­новлення стає неможливою.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до ви­ховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на уси­новлення; особу дитини та стан її здоров’я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усино­вити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч.1 ст.224 СК). Безумовно, перелік цих об­ставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дити­ни, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.

Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановлення здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а також упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч.3 ст.224 СК).

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлюва-чем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації на­роджень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи, зміни­ти відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізвище, ім’я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інших умов. Наприклад, при усиновленні дитини, яка досягла семи років, для запису усиновлювача матір’ю, батьком, потрібна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоро­в’я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на шість місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім’я та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які запису­ються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпа­дають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж сто­сується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона до­сягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до імені.

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлю-вача та самої повнолітньої особи - усиновленого.

Якщо при усиновленні змінюється ім’я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір’ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан­ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч.2 ст.225, ст.233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тай­ну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов’язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іно­земними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої осо­би державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямо­вані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дити­ну, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усинов­лення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним уси­новлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шко­ди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особа­ми, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дити­ною повноліття. А особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дити­ни не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи криміналь­ною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була уси­новлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, мож­на дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлен­ня, а й певні стадії самого процесу усиновлення.

 

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатич- ному представництві України. Встановлення винятку із загально­го правила про судову процедуру усиновлення пов’язане з якнай­швидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійснюється відповідно до законів України за винятком порядку усиновлення.

 

Правові наслідки усиновлення.

 Усиновлення породжує певні правові наслідки:

 По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч.1 ст.225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та інши­ми її родичами за походженням, за певними винятками. Так, на­приклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розгля­дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сес­тер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку (ч.2 ст.232 СК). Суд задоволь­няє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усинов­лена (а в майбутньому - між її дітьми, онуками), та усиновлюва-чем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обо­в’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у тако­му ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пен­сію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст.234 СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклуван­ня. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі - МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює на­гляд за дотриманням їхніх прав.

 

Администратор / administrator

Имя отправителя *:
E-mail отправителя *:
Тема письма:
Текст сообщения *:
Код безопасности *:


statistics
Отправка SMS/MMS

 © deafconsul

Конструктор сайтов - uCoz