У нотаріальному процесі може брати участь сурдоперекладач - спеціаліст із сурдоперекладу, яким є спосіб передачі для глухих, німих, глухонімих усної мови за допомогою рухи пальців та рук відповідно до спеціально розробленої системи. Його участь зумовлена тим, що наприклад, заповідачем може бути глухоніма дієздатна фізична особа, яка в силу фізичних вад не може прочитати текст заповіту вголос, як це передбачено п.п.1.7 п.1 гл.З Порядку. Як зазначає О.О.Первомайський, у такому випадку інформація про текст заповіту має бути до глухонімого заповідача доведена за допомогою послуг сурдоперекладача. Причому суб'єктом надання такої інформації має бути не лише нотаріус, а й не менше двох свідків, тобто сурдопереклад має бути здійснений не менше як двічі.

Залучені до процесу посвідчення заповіту свідки, які не є глухонімими, мають зачитати текст заповіту вголос. Незважаючи на те, що заповідач є глухонімим, необхідність прочитання заповіту свідками вголос викликана тим, що вербальне озвучення тексту заповіту є необхідним сурдоперекладачу для здійснення перекладу змісту заповіту на мову жестів для заповідача; озвучення тексту заповіту свідками вголос надає можливість нотаріусу проконтролювати їх фактичне ознайомлення з текстом заповіту з чого випливає презумпція розуміння ними цього тексту та набуття ними статусу свідків, тобто особи, яка знає не лише про факт посвідчення заповіту, а й про його зміст.

Із думкою цього ученого можна погодитися частково, оскільки доцільність вимоги щодо прочитання свідками того самого заповіту вголос декілька разів сумнівна, адже зміст заповіту не може бути підтверджено або скасовано за допомогою показань свідків. Так, згідно з ч.1 ст.218 ЦК, у разі недотримання вимоги щодо письмової форми правочину, а заповіт має бути обов'язково викладений письмово і нотаріально посвідчений, рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Крім того, сурдоперекладач має сприймати текст заповіту не зі слів свідків, тобто, як зазначає автор, із “вербального озвучення тексту заповіту, яке є необхідним сурдоперекладачу для здійснення перекладу змісту заповіту на мову жестів для заповідача”, а має особисто ознайомитися з ним, щоб правильно передати його сутність глухонімому заповідачу. Але в даному разі йдеться про глухоніму, а не про незрячу особу, яка не може сама ознайомитися, тобто прочитати зміст заповіту, оскільки глухоніма особа може власноруч викласти текст заповіту. Інша справа, коли зміст заповіту не відповідає вимогам закону і нотаріус має роз'яснити заповідану, у чому його незаконність. Наприклад, заповідач включив до змісту заповіту розпорядження, які суперечать законодавству.

У даному випадку, можлива й інша правова ситуація. Глухоніма особа звернулася до нотаріуса за посвідченням заповіту, тому вона має прийти із сурдоперекладачем, який повинен викласти суть заповіту, при цьому для уточнення його положень може спілкуватися із заповідачем. Нотаріус за допомогою загальноприйнятих технічних записів зі слів сурдоперекладача має записати зміст заповіту, після чого сурдоперекладач повинен прочитати його заповідачеві.

Участь у посвідченні заповіту зумовлена необхідністю підтвердити стан, у якому перебував заповідач на момент посвідчення заповіту, відсутність примусу, тобто вільне волевиявлення на посвідчення даного заповіту. Але свідки, оголошуючи заповіт, знайомляться з його текстом, отже, на них покладається відповідальність за розголошення нотаріальної таємниці, яка має бути регламентована законом, оскільки у ст.8 Закону має місце лише відсилка до законодавства, якого не існує. Про присутність свідків під час посвідчення заповіту мають свідчити їхні підписи як на заповіті, що залишається у нотаріуса, так і на заповіті, що передається заповідачу.

Щодо процесуального становища сурдоперекладача, його процесуальних прав та обов'язків, відповідальності й вимог, які до нього мають пред'являтися, то вони, на думку авторів, є аналогічними статусу перекладача.